Неласкаві на мене щастя й люди, І на свій стан я, де піду, там плачу, В глухеє небо і у власні груди Звертаю зір, клену судьбу ледачу. Бажаю буть багатшим на надію; Як сей — буть гарним, як той — друзів мати, Отсього хист, оттого власть дістати, Все тим не рад, що маю і що вмію. Аж сам горджу собою за ті хиби! Та як тебе згадаю, з мого серця, Мов жайворонок із плідної скиби, До неба вранці моя пісня в’ється. Як лиш твою любов солодку нагадаю, Своєї долі я й за трон не заміняю.