На самоті, в моїй лихій неволі, Ридаю я та білий світ клену, Всім заздрити та скаржитись почну, Що не зазнав ні щастя, ані долі; В гірких сльозах зливаю люті болі І думоньку лелію потайну: Щоб мати хист і вроду чарівну, І друзяків, і всяких втіх доволі... А лиш тебе, о зоре світова, Згадаю я: душа, мов пташка зрана, Веселий гімн до неба заспіва; В тобі, моя голубонько кохана, Той рай, що й сам король не здобува, — І вже тоді нема над мене панаї